Проходять дні. За вікнами залишається дитинство. Ми випускники 7 – Б класу стаємо дорослими, бо на порозі – вибір свого майбутнього. Все це буде. Та, проте, зараз сумно щемить серце, на очі набігає непрохана сльоза: ми прощаємось з друзями, з дорогими нам вчителями, рідною школою. Скільки дзвінків ми вислухали, скільки перерв веселились, скільки уроків перехвилювались.
Я ніколи не забуду свій клас: маленьку Русланку, смішну Алінку, майбутнього економіста Олександру, стильну Катрусю, сором’язливу Ксюшку, артистку Альонку, милу Олечку, розумницю Аннушку, майбутнього прокурора Марінку, тихеньку Марічку, серйозну Танюшу , спритну Віку, спортсменку Анастасію і хороших хлопців Максима і Влада. Ми пам’ятатимемо свою вчительку і класного керівника Людмилу Григорівну, найкращу вчительку нашої школи і другу матусю.
Я пам’ятаю спільні вечори, наші походи в ліс. Також мені запам’ятався наш веселий сміх, коли ковзались на санях посміхаючись розчервонілими щоками. А ще ми всі дружно працювали на гімназійних суботниках.
А також хочу висловити подяку, усім наймудрішим вчителям, що передавали нам усі свої знання. Навчили найголовнішого:культури поведінки, уміння слухати і поважати , бути чемними і чесними дітьми, адже ці якості людини нам обов’язково знадобляться подальшому нашому житті.
Сьогодні це все позаду. Попереду – майбуття. Вірю, що воно буде щасливе і радісне, у кожного хай здійсняться заповітні мрії, і пам’ятайте: “Я вас люблю і ніколи не забуду!”
