Оголошення
Головна , Робота гімназії , Виховна робота , Виховна робота , Спогади Радзієвської Катерини Петрівни, ветерана ВВВ

Спогади Радзієвської Катерини Петрівни, ветерана ВВВ

Спогади Радзієвської Катерини Петрівни,  ветерана Великої  Вітчизняної війни, 1923 року народження.

Народилася  Катерина Петрівна в Алтайському краї. Закінчивши школу, Катерина Петрівна поступила в фізкультурний технікум.  Коли почалася війна, вона стояла перед  вибором, чи закінчувати навчання, чи ні,  але батьки наполягали, щоб вона вчилася, надсилали їй гроші (100 руб.), яких вистачало тільки на їжу. Після закінчення технікуму повернувшись додому, Катерина Петрівна пішла на курси медсестер разом із своєю подругою, хоча мати була проти. Після закінчення цих курсів їй прийшла повістка, щоб йти на фронт. За один вечір мати зі слізьми на очах збирала нехитрі пожитки в дорогу (сало, яйці, хліб). Дорога була далекою. Їх було 100 чоловік добровольців, десять чоловік було з рідного міста.  Серед багатьох таких же дівчат, молода  Катерина відчувала себе самостійною. Адже вони були молодими. Вони жартували, сміялися, мріяли, а ще пудрились і фарбувались. Та от і місце призначення – Білорусь… Їх зібрали в одному місці і почались «торги», до них підходили «покупатєлі» – це люди у військовій формі й забирали  їх до себе. Їх залишилося 30 чоловік. Потім останніх – шестеро дівчат. До них вийшов чоловік і сказав йти за ним…

18232942

Це була дорога на фронт… Йшов 1943р…Місяць вони були при санчастині, допомогали, перев’язували поранених. Потім – наказ: іти на передову. Ця дорога була  дуже страшною. То тут, то там лунали постріли,  вибухи, почалося бомбардування, почали стріляти «катюші». Усі кинулися до великої  траншеї.  Катерина Петрівна відчула біль в нозі і сказала до лікаря, яка їх вела, що все, я вже готова. Подивившись на рану, лікар наказала: «Повертайся назад!»  Катерина Петрівна почала  йти, потім повзти, але сил ставало все менше і менше, адже куля пройшла навиліт і вона стікала кров’ю. Кругом були міни. Але недалеко був санітар, який  побачивши її, крикнув, щоб повзла до нього. Побачивши якусь воронку, вона ледь  до неї доповзла. Далі Катерина Петрівна пам’ятає все дуже смутно, але отямилась вона в санітарній частині, де серед 100 поранених вона одна лише була жінка. Їй було відведене місце  біля виходу, відділене простинею. Рана довго не заживала, кровоточила,  крім того, у неї почалась дизентерія. Нічого не допомагало, бо ліків не було, голодна Катерина вирішила будь-що буде і з’їла всі харчі, які у неї залишалися (півбуханки хліба і сало-шпик). Після цього все стало на свої місця. Але рана не заживала і Катерину Петрівну відправили в госпіталь у Смоленськ, а потім ще з трьома жінками –  у місто Гусь-Хрустальний, де вона пролежала 3 місяці. У цьому місті – жителі приходили дивитися на поранених жінок, які були схожі на мертвих. Далі – місто Чита, Забайкалля. Була  операція, рани залишили відкритими. Місяць пройшов, знову хотіли робити операцію. Катерина Петрівна сама почала лікуватися (сухий бинт накладала на рану  і ходила з ним тиждень, а потім відривала його разом з шкірою). Це допомогло, рана почала заживати. А потім через три місяці направили – у госпіталь  під Москвою. Далі – знову на війну.

 Катерина Петрівна потрапила оператором на секретну станцію, яка виявляла ворожі літаки. Було дуже важко. В установці постійно потрібно було підтримувати температуру протягом сутки, спати можна було по 3 години. Крім того, сама установка була на зріст людини, у ній не було видно, день це чи ніч. Психологічно було дуже важко. В сусідній установці ( а їх було 3 чи 4 ) дівчина застрелилася. На установки постійно полювали німці. Одного разу Катерина Петрівна теж не витримала, перестала відповідати на дзвінки, після чого вона залишилася на поверхні і уже стояла вартовою біля цієї установки до кінця війни.

Після завершення війни Катерина Петрівна повернулася додому. В 26 років зустріла свою долю – чоловіка, у якого зростала донька Антоніна віком 3-х років. З чоловіком приїхала на Україну, народила ще п’ятеро дітей.  Зараз старенькій пішов 91 рік, але вона з радістю зустріла нас, охоче розповідала про свою долю, а потім запросила до столу на чай із печивом. На прощання вона провела нас до порогу і дала настанову: «Головне вірити в бога і молитися!»

Записано зі слів Радзієвської Катерини Петрівни учнями 6-В класу Городоцької гімназії. Класний керівник: Гага Людмила Миколаївна

Про автора

Класний керівник
Гага Л.М.

Матеріал розмістив користувач: Косташ Сергій

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*

x

Прочитайте також

Захід, присвячений Дню перемоги над фашистськими загарбниками

Щороку в травні ми відзначаємо День Перемоги. Дорогою ціною заплатив український народ за участь у ...