Сьогодні, 4 листопада 2022 року Віктору Петровичу Попику мало б виповнитися 50 років. Але залишилося назавжди 42. Учнівське самоврядування Городоцького ліцею № 1 провели інформаційні хвилини та вшанували пам’ять загиблого Героя хвилиною мовчання.
Уже декілька років на українській землі гримить ніким не оголошена війна. На захист Батьківщини піднялися кращі наші сини і доньки. Серед них був і випускник нашої школи –Віктор Попик.
У серпні 2014 року Віктора Петровича мобілізували. Спочатку він проходив навчання на Яворівському полігоні, що на Львівщині, потім у Чернігові, згодом служив на Сході у Дебальцевому, у 13-му батальйоні 3 роті 1 взводу мотопіхоти.
В ніч з 14 на 15 лютого 2015 року вся Україна із надією на встановлення миру на Донбасі слідкували за новинами з Мінська. Воєнні дії мали б бути припинені з 15 лютого. А ще через день мало б бути відведено важке озброєння. І надія, хоч примарна, але була.
Та всі сподівання українців розбилися, коли почали надходити страшні новини з Дебальцівського пекла. Десятки, а потім сотні загиблих військовослужбовців. Здригнулися серця українських матерів, дружин, дітей.
16 лютого востаннє Віктор спілкувався по телефону із рідними, а наступного дня зв’язок з ним обірвався назавжди… Його військові побратими бачили, як Віктор впав від кулі снайпера, а далі почався шквальний мінометний обстріл. В усіх була надія, що Віктор Попик живий й перебуває в одному із госпіталів країни. Але… після тривалих пошуків брат Володимир упізнав тіло Віктора у Дніпропетровському морзі.
Ворожа куля обірвала його молоде життя.
Наше завдання – не забути. Ми повинні схилити голову перед тими, хто заплатив і хто платить зараз дорогу ціну за наше майбутнє – мужніх і відважних чоловіків ,які своєю жертовністю виборюють нам мирне небо над головою.
Не існує правильних слів чи слушних моментів, коли йдеться про втрати. Бо це зламані долі конкретних людей, які для своїх рідних були цілим Всесвітом.На жаль, герої вмирають. Вони здобувають вічне життя і вічну славу, залишаються нашим духовним орієнтиром і прикладом для прийдешніх поколінь українців. Але їх більше немає для тих, кому вони потрібні живі. Схиляємо голови і розділяємо разом із близькими та рідними біль непоправної втрати. Дякуємо за найбільшу жертву, свідомо віддану рідній державі.
Педагог-організатор – Л.Бас
